Disclaimer

Сказочная повесть Галины Александровой о том, как домовёнок Кузька учил цыпленка летать.

Авторы книги: Аронов Г. Е., Гольдштейн М. Я., Фиалков Ю. Я., Шанин Ю. В. - опытные туристы. В непринужденном юмористическом тоне они рассказывают о физической закалке и туристских радостях, которые приносят байдарочные путешествия. В книге даны некоторые практические советы, касающиеся организации и осушествления туристского похода на байдарках. Рассчитана на массового читателя. Рецензент мастер спорта СССР Г. К. ВОСПИТАННИКОВ © ВИДАВНИЦТВО «ЗДОРОВ'Я», 1980 © OCR Д. П., 2011

У незвідані далі таємничого космосу вирушають герої фантастичних оповідань — безстрашні капітани зорельотів майбутнього. Вони розвідують невідомі планети, розкривають незліченні таємниці природи. І скрізь, і всюди на пошуки й дерзання їх веде невситима жадоба знань, не покидає мужність і відвага. Вони — сини Землі, всі їхні героїчні діла підпорядковані єдиній меті — турботі про майбутнє людства. Глибокою вірою в людину, в її невичерпні творчі можливості проникнуті “Легенди про зоряних капітанів” Г. Альтова.

Українсько-російський договір 1654 року, так само як і наслідки цього договору для України, в усі часи піддавалися найбезсоромнішій фальсифікації. Автор книги відтворює історичну правду про передумови і процедуру його укладання, розкриває державно-політичний характер і юридичну природу, а також тяжкі наслідки договору для українського народу. Видання розраховане на широке коло читачів.

Повесть датского писателя Е. Амдрупа «В чьих руках был нож» изображает беспринципных аморальных деятелей провинциального городка, которые идут на преступление, чтобы убрать с дороги «чужака» — честного, высоквалифицированного врача. Повість датського письменника Е. Амдрупа «У чиїх руках був ніж» змальовує безпринципних, аморальних діячів провінційного містечка, які йдуть на злочин, щоб усунути з дороги «чужака» — чесного, висококваліфікованого лікаря.

Недзе, здаецца, у 1958 годзе, калі я быў студэнтам і куды разумнейшы, чым сёньня, мне пашчасьціла зь летнімі заробкамі “па лініі маладзёжнага турызму”. Я суправаджаў групу варшаўскіх студэнтаў і асьпірантаў у паездцы па маршруце Брэст — Масква — Лазараўскае (Чорнае мора). Дзесяць дзён незабыўных уражаньняў, гутарак, сустрэч, дыскусій, каўказскай прыроды, мора. Да мозгу касьцей я быў — савецкі, а маладыя равесьнікі з Польшчы — палякі, а таму вельмі незразумелыя. Сярод студэнтаў была групка (чалавекі тры-чатыры), якая трымалася наадасобку, не спрачалася, а дыспутавалі яны толькі паміж сабою. “Гэта наша будучае кіно”, сказалі мне. Гэта — той, гэта — той, гэта — Кшыштаф Занусьсі. Цяпер сьмела магу паўтарыць — о, Гэта Кіно! А тады мы нават пагаварыць не пагаварылі як сьлед, толькі пазнаёміліся. І Кшыштаф папрасіў мяне згадзіцца прыняць у падарунак кнігу, якую ён дашле мне па прыезьдзе ў Варшаву. Мы абмяняліся некалькімі лістамі. Кніга прыйшла.

ЗМІСТ: І стіни пахнуть сонцем Завітайте в відеон Треба йти

Эта книга о таланте, о сущности таланта, о его механизме, о механизмах его движения к саморастрате (к бездарности) и к самовоплощению (творец). Это не популяризация известных знаний; это совершенно самостоятельное исследование, в результате которого создана рабочая — и до сих пор безотказно действовавшая — модель таланта. Модель, которая позволяет практически каждому из вас вырваться на уровень тех кумиров, на которых сегодня вы смотрите снизу вверх как на избранников судьбы и удачи.

Нового роману від Юрія Андруховича чекали вже давно, дехто навіть і чекати кинув. Утім, мабуть, ніхто не сподівався такого незвичного Андруховича - хіба тільки ті, хто усвідомлював, що виводити Андруховичеву прозу треба вже не так від бубабістської трилогії, як від "Центрально-східної ревізії" - строгого, піднесеного й скорботного роману, замаскованого під "есей". Окремі фраґменти "Дванадцяти обручів", опубліковані в "Потязі" та "Критиці", тільки збивали з пантелику: лишаючи загальне враження невластивого Андруховичу письма, вони, водночас, були надто різними, аби через ці дві точки отак просто пройшла пряма уявлюваного роману. Тлумачити нову Андруховичеву прозу, здається, значно складніше, ніж старіші його ігрові та постмодерні твори. Вона виразно менш складна і складена, натомість прозоріша й самодостатніша, себто не настільки інтертекстуальна (хоча таки інтертекстуальна), не настільки філологічно залежна (хоча таки залежна), не настільки потребує продовження й доконання в лабиринті схолій і ґлос (хоча таки потребує). Оповіддю тут керує не беззастережна логіка карнавалу, люба молодому й веселому "деміюргові", і не витончена логіка лінґвістики, звична вченому укладачеві антологій, а скептичний і парадоксально іронічний патос зрілого поета, мандрівника світами, розвідника потаємних надр Центральної і просто Европи, який прискіпливо ревізує самі підвалини і цілий фундаментальний лексикон колись баґательного і несуперечливого бубабістського парадизу. Із тієї тотальної ревізії якось непомітно та безпомильно висновується тотальна невідворотність смерти, прикрої, але, поза тим, не жахливої. Для епікурейця Андруховича висновок не сказати б геть зовсім неочікуваний. Зрештою, щойно він закінчив пере(у)кладати свою антологію американської поезії, а хіба О'Гара чи Ешбері не саме цього (хоча не тільки цього) навчають? Ця проза смертна онтологія, власне, і є глибинним сюжетом оповіді, найголовнішим рушієм химерного наративу, і його головним героєм - поруч із іншими дійсними й удаваними постатями, отими зникомими Цумбрунненнами, Пепами, Антоничами, Орфеями - є така собі тлінна людина, певна людина, котра пише роман, подорожує потягом між Сучавою та Бухарестом, іде собі на південь і трохи на захід, аж раптом усвідомлює, що подорож ця - "ніщо інше, як епілог. І тому цей потяг - центральноевропейський, ці кукурудзяні та соняшникові поля за вікном - Румунія, ці сміттєзвалища навколо бетонних почвар - Циганія, а ця нескінченна гориста смуга на обрії - Карпати. Але хто в такому разі цей єдиний у всьому вагоні пасажир, цей я?"

Вірші, вміщені під цією обкладинкою, виникали упродовж доброго десятка років і знаменували собою не завжди поступове та плавне поринання ідеалістичного юнака в досвіди, маски і тексти, в мову, в усе на світі, включно з любов'ю. Між «Піснею мандрівного спудея» чи «Казкарем» (обидва — 1980) і останнім на сьогодні циклом «Індія» (1990) лежить страшенно велика відстань довжиною в молодість. Усе це пережите і прожите. Тому ця книжка, можливо, є шлях. Чи цей шлях завершений? Жоден шлях завершеним не буває. Даруйте нагадування. Я відібрав сюди вірші з усіх трьох своїх збірок, але найбільше з останньої. Напевно, не всі з віршів, які ще й тепер мені подобаються, можна тут знайти. Ясна справа, тут немає тих, які тепер уже мені не подобаються. Але навіть у цих, «фаворизованих», я намагався іноді щось і якось позмінювати. Це не було переписування, а швидше переживання наново. Я вдячний нагоді знову побувати  т а м. Залишаюся з любов'ю — до рослин, жаб, каменів і птахів, до трави і покручів, загалом до людей, до блазнів, астрологів і жонглерів, до ангелів, до Антонича, до Львова, до інших міст і країн, до вина поезії й поезії вина, до решти світу. До зустрічей — Автор * * * трава на камені вона вночі росте у ранах дому трава лунка немов луна рослинне тіло в кам'яному і ми так часто не спимо і наслухаємо допоки нічна трава зітхає мов нічні озера і затоки себе вганяючи мов клин у ці крихкі тріскучі плити запасти в усмішку щілин триматись каменя і жити хоча б між рейок і коліс між днями виникне і снами висока й чиста ніби ліс трава яка прийде за нами

Юрій Андрухович (*13.03.1960) — поет, романіст, есеїст, перекладач. Народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Живе в ньому ж, а також у багатьох інших містах. Автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» (1997, 2002) та «Пісні для мертвого півня» (2004). У прозовому доробку — романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003) та «замість роману» «Таємниця» (2007). Есеїстика Андруховича на сьогодні видана двома збірками — «Дезорієнтація на місцевості» (1999) та «Диявол ховається в сирі» (2006). Спільно з Анджеєм Стасюком видав «Мою Європу» (2001) — як зазначається у підзаголовку, «два есеї про найдивнішу частину світу». Твори Андруховича перекладено і видано окремими книжками у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США, Італії, Іспанії, Швейцарії та ін. Лауреат кількох міжнародних літературних нагород. Один із засновників і Патріарх літературного угруповання Бу-Ба-Бу. Багато співпрацює з музикантами, співавтор і виконавець альбомів «Andruxoid» (разом із польським тріо Міколая Тшаски), «Пісні Мертвого Півня», «Кримінальні сонети», «Made In ЮА» (разом із гуртом «Мертвий півень»), а також «Самогон» і «Цинамон» (разом із гуртом «Карбідо»), Своїм найвищим письменницьким досягненням вважає винайдення для української мови слова «міжніжжя». * * * На обкладинці використано фрагмент картини Невідомого Художника з Екваторіальної Ґвінеї Фоторепродукція: Міхаель Й. Штефан/ Michael J. Stephan

«Я прожив у Москві майже два роки, і то було чи не найщасливіші мої часи. Мабуть, саме з цієї причини в моєму романі стільки злості й чорної невдячності. Я досі не знаю, що в ньому більше важіть: втрачені можливості чи здобуті примари.»

Оповідка про початок 90-х і такий собі український варіант бразильського карнавалу — Свято Веселого Духа, на яке потрапила компанія українських поетів. Перший роман Юрія Андруховича «Рекреації» уже давно зайняв почесне місце в пантеоні сучасної української літератури. У ньому якнайяскравіше розкрився потяг автора до гротеску і фантасмагорії.